Цей зимовий грудневий день видався чудовим. Хоч погода не радувала ні теплом золотої осені, ні зимовими морозами та снігом, все ж таки, цей день був насправді чудовим. А все тому, що відбулася у цей день дуже цікава і радісна подія. Саме Саме цього дня у Київському Національному музеї літератури відбулася презентація збірки творів письменників-інвалідів «Вірю, надіюсь, люблю».

Видання цієї книжки стало можливим завдяки старанням Всеукраїнської громадської організації «Народна академія творчості інвалідів України». Також, до видання збірки долучилася Київська міська громадська організація ВОІ СОІУ.

Разом з презентацією збірки, у Національному музеї літератури проходила і виставка робіт членів «Народної академії творчості інвалідів», то ж свято вийшло подвійне. Вироби, представлені на виставці, милували око своєю чарівністю, неповторністю, яскравістю внутрішнього світу митців.

Ці вироби були дивовижні не лише своєю красою. Ці вироби дивують силою волі тих, хто їх робив, адже автори цих чудових картин, вишитих рушників, виробів декоративно-прикладного мистецтва кожну хвилину долають біль, долають страх – долають свої обмежені можливості, щоб намалювати бодай травинку, вишити хоча б один хрестик.

Не можу не згадати хоча б кількох імен – такі чудові були вироби! зокрема, у Олени Смоляр, студентки Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» дуже гарні картини. Її пейзажі «Весна» та «Сумерки» не просто красиві – чарівні. Це не просто картини. Це віконця у царство весняної краси і чарівності.

Ще, не залишає байдужим картина дівчинки з Бердянська Запорізької області Анастасії Будяк «Моя квітка – будяк». Скільки краси та змісту було вкладено у картину, де намальована, здавалося б, звичайна квітка – будяк.

Неможливо відірвати очей від чудового рушника «Сяйво водохреща», який вишила золотими нитками Галина Іванишин з Івано-Франківської області. А троянди, які Марина Бухарева з Чернігова вишила стрічками, такі гарні, немов живі.

Чи не найбільше вразили присутніх на виставці тюльпани, які намалювала Наталя Ніколенко з Києва. Намалювала, тримаючи пензлик у….зубах! А тюльпани ті були такі гарні, мов живі. І зовсім не відрізнялися від картин художників, які могли малювати, тримаючи пензлик рукою.

Також стали окрасою виставки декоративний роспис Василя Гука з м. Бердянськ (Запорізька область), декоративний виріб з природних матеріалів «Акваріум» Юрія Ляшка з м. Київ, вишита картина «Світле Воскресіння» Олени Долішної (Тернопілська обл.), авторська лялька у виконанні Тетяни Шипуліної з м. Боярка (Київська обл.)

Виставка робіт плавно перетекла у презентацію самої збірки, слово взяла президент «Народної академії…» Олена Іванівна Олександрова:

– Дуже добре, що, незважаючи на кризу, ми з вами розродилися новою книгою, тим більше – з такою назвою – «Вірю, надіюсь, люблю». – сказала Олена Іванівна – Тож, щоб не сталося, ми будемо надіятися, вірити – в нашу країну, в наших близьких, і перш за все – в самих себе.

         Ця книга, за словами Олени Іванівни, біографії авторів збірки, показують справжню віру людини перш за все – у себе. Бо, незважаючи на труднощі, кожен автор, чиї твори увійшли до збірки, зміг реалізувати себе у творчості.

         Гортаючи цю книгу, гарно оформлену і видруковану з любов’ю, наповнену чудовими віршами та прозовими творами, я була горда з того, що мої вірші потрапили до цієї збірки разом з творам Геннадія Горового, випускника Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», учасника проекту «Світло для друга», Інни Лісової, яку в 2008 році було нагороджено російською премією ім. Юрія Долгорукого за найкращу книгу року, Євгена Монукала, засновника благодійного фонду «АІК», та багатьох інших талановитих авторів, чиї твори сповнені оптимізмом, любов’ю до життя і до людей, вірою в себе і у краще майбутнеє.

         Крім виходу книжки «Вірю, надіюсь, люблю», в Олени Іванівни, як президента «Народної академії творчості інвалідів України», було ще кілька приводів для радості. У багатьох членів «академії» за цей рік вийшли власні книги. Так, у Інни Лісової вийшла книга «Бесарабський роман», а Генадій Горовий, випускник Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», випустив книжку дитячих віршів.

         На презентації зібралося багато авторів творів до збірки, серед яких, крім вищезазначених, були ще й Петро Клименко, Андрій Соцков, Тамара Кузіна, Олександра Бантишева, незмінний редактор видань, які випускає «академія…» і багато інших. Деякі автори представили також і власні вироби на виставці, як от Тамара Кузіна. До книги «Вірю, надіюсь, люблю» увійшли її вірші, а на виставці були представлені її вишивки та інші роботи, виконані у досить цікавій змішаній техніці.

         Презентація книги «Вірю, надіюсь, люблю» була наповнена поезією, атмосферою краси та добра. Поети-автори творів до збірки читали свої вірші. Серед них були Геннадій Горовий, Валерія Яремко, Андрій Соцков та багато інших насправді талановитих авторів. Приємно було знаходитися у цій чудовій компанії, почитати власні вірші і поділитися своєю радістю з приводу отримання напередодні диплому на фестивалі «Точка зору».

         Звичайно, без вірних і чуйних помічників, які оточують людину з особливими потребами, жоден із вищезазначених авторів не зміг би реалізувати себе, свій талант. Мова йде і про «Народну академію творчості інвалідів України», яка видає збірки та альманахи, в яких розміщуються твори письменників-інвалідів, а також – рідних, незамінних помічників, які супроводжують кожну людину. Так, вірші Андрія Соцкова читала на презентації його мама.

         Презентація була наповнена не лише віршами, розмовами, переглядом виставки, а і планами на майбутнє. Зокрема, Олена Іванівна висловила дуже цікаву ідею про створення літературної студії в рамках роботи «академії», щоб зустрічі поетів-членів академії стали частішими. Ще одну ідею підказав вихід дитячої книги Геннадія Горового. Так, у планах – вихід збірки дитячих творів членів «академії».

         Яке ж свято без гостей! На презентацію книги «Вірю, надіюсь, люблю» завітали Зоя Антонівна Логвиненко, головний бібліотекар з питань масової роботи та зв’язків з громадськістю Голосіївської ЦБС м. Києва та чудова співачка, музикант, композитор і поет Леся Сінчук. Леся подарувала всім присутнім на святі чудову мелодію, яку заграла на сопілці. Ця мелодія просто зачарувала всіх присутніх чарівністю і красою весняних барв, легкістю та яскравим світлом, яке йшло, здається, від самої душі, самого серця. Також, Леся прочитала кілька власних віршів.

         Леся виявилася не лише чудовим і талановим музикантом і поетом, а ще й дуже цікавим співрозмовником. З нею було дуже легко спілкуватися. Дивлячись на цю просту і усміхнену жінку, важко навіть уявити, що за плечима у неї участь та перемоги у багатьох конкурсах, зустрічі з багатьма цікавими та відомими людьми. Ось лише кілька штрихів до її біографії: роль Русалки у фільмі Наталі Бондарчук «Пушкін» у 2000-2001 роках, співпраця з гуртом «ВВ» та Ніною Матвієнко на етнофестивалі «Країна мрій», диплом фестивалю «Червона рута» у 2009 році, лауреат ІІІ премії літературного конкурсу «Коронація слова» у номінації «Пісенна лірика про кохання» (2009 р.).

         Була ще участь та перемоги у багатьох літературних, поетичних та музичних конкурсах. І всюди Лесю супроводжує сопілка, у якої дуже цікава історія. Як розповідає сама Леся, у 1999 році вона мала концерт у Полтавській філармонії, і от після концерту до неї підійшов місцевий майстер Іван Козаченко і подарував їй сопілку, зроблену власними руками. Дуже вже йому сподобалось, як Леся грала Баха на фортепіано. З тих пір сопілка – її вірний супутник на всіх концертах і фестивалях поруч із фортепіано.

         Презентація книги «Вірю, надіюсь, люблю» пройшла у дуже теплій та дружній атмосфері, і кожен, хто повертався 4 грудня 2009 року з Національного музею літератури, взяв із собою не лише збірочку «Вірю, надіюсь, люблю». Кожен, хто був на цій презентації, ніс у своєму серці чудові враження від віршів, прочитаних талановитими поетами, та виробів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, представлених на виставці талановитими майстрами.

         Так, справді, день 4 грудня 2009 року, незважаючи на похмуру погоду за вікном, був чудовим, прекрасним, сонячним, незабутнім.