Мистецтво – одна з найдавніших сфер діяльності людини. Навіть у первісних печерах були примітивні, а все ж малюнки. З давніх давен люди у піснях пізнавали навколишній світ та створювали свій власний – внутрішній. З давніх давен мистецтво передавало красу природи та красу людини. Не дарма говорять, що краса врятує світ. Вона постійно це робить, адже, дивлячись на неймовірної краси квіти, на дощ, який утворює неймовірний кришталевий феєрверк з води.

Мистецтво, як один із проявів краси, теж може врятувати. Від суму, зневіри, відчаю. Люди з особливими потребами знають це, як ніхто інший. Адже, коли серце розривається від самотності, коли поруч – лише мама, то єдиним порятунком, співрозмовником лишається ручка чи пензлик. І папір, на який лягають зворушливі римовані рядки чи розквітають квіти неймовірної чарівності.

Люди, про яких мова йтиме далі, знають про все це не з чуток, а з власного гіркого досвіду. Адже всі вони мають особливі потреби, а простіше кажучи – інвалідність. Але вони не зламалися. І в цьому їм допомагає саме мистецтво. Саме творчість зробила їх такими, якими їх тепер знають – талановитими та мужніми.

Іванна Сілецька: Я НЕ ПРАГНУ ВСЕСВІТНЬОЇ СЛАВИ

Іванна Сілецька народилася і живе у селі Полковниче Ставищенського району, що на Київщині. На відмінно закінчила 9 класів. Могла б напевне, і більшого досягти, але нажаль, людям з особливими потребами дуже важко в нашій державі дійсно чогось досягти, особливо сільським мешканцям. Але, незважаючи на важку форму ДЦП, на постійну необхідність пересуватися в інвалідному візку, Іванна сповнена оптимізму і жаги до життя. І в цьому їй допомагає творчість. Ми знайомі досить давно. І от якось я поцікавилася, з чого почалося її захоплення малюванням. І ось, що вона відповіла: «Малювати почала в 9 років. Я тоді була в Хаджибеї в санаторії з мамою, але дуже скучала за татом. Тоді мені прийшла думка написати татові листа тримаючи ручку в зубах.» Що і було зроблено. Лист мама відправила, а наполеглива Іванна, приїхавши додому, списала цілий загальний зошит, щоб навчитися рівненько писати букви. Так дівчина навчилася писати, а згодом – малювати.

На творчість дівчину надихає весна – коли все цвіте і буяє. Також надихнути можуть і друзі. Серед улюблених художників дівчини – Леонардо да Вінчі та Рафаель. Ми спілкуємося більше електронною поштою чи через соціальні мережі. Коли я, готуючи цей матеріал до друку, попросила її розповісти докладніше про себе, вона написала невеличкого листа і закінчила його так: «Якщо тобі здається, що я мало про себе написала, то не дивуйся – я не прагну всесвітньої слави». Скромно. Навіть дуже. Знову ж підтверджується істина, що справжній талант не потребує гучної реклами.

Іванна – неодноразова учасниця київського обласного фестивалю творчості дітей та молоді «Повір у себе». Участь у цьому важливому для молодих інвалідів Київщині заході допомагає Іванні знаходити нових друзів та дає можливість показати свої малюнки. Ці малюнки, до речі, майже не відрізняються від намальованих звичайним художником. І це – своєрідний подвиг, адже, напевне, тільки вона сама та її рідні знають, скількох зусиль коштує намалювати хоча б сонячний промінчик людині, чиї руки сковані безжальною хворобою.

Степан Гірчак: ВІРЮ, ЖИВУ І НАДІЮСЬ

З наступним героєм доля звела мене на безмежних просторах Інтернету. Це – поет Степан Гірчак. Живе він на Львівщині, в селі Нагуєвичі. Як відомо, цей край дав Україні та світу іншого поета – уславленого Івана Франка. Тож не дивно, що хлопець, романтик у душі, теж почав писати, як і його знаменитий односелець. Єдине, що затьмарює життя Степана – тяжка хвороба, яка звалилася на нього буквально з народження і прикувала до інвалідного візка. Поезія стала для Степана тим рятівним колом, яке не дозволяє йому потонути у глибокому морі відчаю. Писати він почав ще у дев’яностих, за порадою однієї знайомої, що теж пише. Степан – романтик, тож на поезію його надихає кохання, жінка, природа рідного краю.

Незважаючи на хворобу, Степан завжди намагається жити активним життям. Працював у галузі культури, виступав із своїми віршами на концертах. Також він був неодноразово нагороджений цінними призами та грамотами за вклад в проведення культурної політики з молоддю. Хоч хвороба і не відпускає його, але жаги до життя він не втрачав ніколи. Степан Гірчак – поет-самоук, але його вірші пронизані світлом, теплом, вірою у майбутнє.

Вірю, живу й надіюсь,

Доле моя молода,

Що я з тобою зустрінусь,

І прийде до мене весна.

‒       Пише Степан в одному із своїх віршів. В активі Степана Гірчака – власні книги поезій «Втрачаю розум… Я кохаю» та «Вірю, Живу І Надіюсь». Також нещодавно вийшла у світ збірка творів поетів з особливими потребами «Поетичний рушник». Так і живе цей хлопець, рятуючи поезією свою душу від відчаю та зневіри.

Віршовані картини Анни Крюкової

Анна Крюкова із Славутича теж пише вірші і, як і попередні герої, бореться з тяжким недугом, що прикував її до інвалідного візка. Народилася у далекій Росії, згодом сім’я переїхала до Славутича, де вона зараз і проживає. Закінчила з червоним дипломом Полтавський інститут економіки та права ВМУРОЛ «Україна» за спеціальністю «Правознавство».

Вірші пише з семи років. За всю свою творчу діяльність, Анна приймала участь у багатьох конкурсах для дітей та молоді з особливими потребами, зокрема – міський, обласний та всеукраїнський фестивалі «Повір у себе». Нагороджувалася дипломами, грамотами та подяками за перемогу та участь у цих конкурсах. Останнім її творчим здобутком на сьогодні є перше місце у номінації «Пейзажна лірика» першого обласного конкурсу поетів з особливими потребами «Поетичний рушник». У 2004 році вийшла її збірка віршів, яка містить найкращі твори Анни.

Поезія Анни – це розповідь про світ, що її оточує, про ті враження, які вона пережила. З її віршів можна малювати картини.

Стоят деревья в глубине –
Торжественные великаны.
В своём глубоком тихом сне
Они хранят природы тайну.

Читаєш ці рядки – і в уяві постають могутні дерева, які стоять на сторожі таємниць природи. Стоять на сторожі життя.

Врятовані Творчістю

Читаєш вірші цих та інших поетів з особливими потребами, дивишся на вироби, зроблені митцями з інвалідністю і думаєш – «А що було б, якби їм свого часу не зустрілись люди, які спонукали їх до творчості? Що, якби не було в їх житті фестивалів та виставок для дітей та молоді з інвалідністю?» Відповідь одна – їх життя було б не таким яскравим. Адже друкуючись у таких збірках, як «Поетичний рушник», люди з особливими потребами можуть поділитися своєю творчістю з читачами та почитати твори своїх колег. Участь у фестивалях, концертах та виставках для дітей та молоді з інвалідністю допомагають таким людям знаходити нових друзів, дають змогу поділитися своїм талантом, набути позитивного досвіду у творчості та житті.

Не секрет, що життя людей з особливими потребами у нашій державі складно назвати легким та безтурботним. Цим людям доводиться боротися за своє існування буквально з усім світом. І творчість допомагає знаходити сили для подальшої боротьби. Спостерігаючи за своїми знайомими, я помітила, що молоді люди, незалежно від стану здоров’я, які, хоч і не пишуть самі, але цікавляться літературою і взагалі – цікавляться мистецтвом, менш схильні до депресій, ніж їх однолітки, що не мають чітких уподобань.

Творчість допомагає людині з особливими потребами зрозуміти, що вона не така, як усі, що вона – особлива. Мистецтво – це крила, які піднімають людину над безоднею зневіри та відчаю. Творчість перековує відчай у вірші, фотографує радість у малюнках, робить людину безсмертною.

Джерело: Сайт ВМУРОЛ "Україна" - http://www1.vmurol.com.ua/index.php?idd=us_publication&group=11&us_publication=751