Вступ Доброго дня. Мене звати Настя. За професією я лікар, спеціалізація – медична психологія, також я тренер соціально-психологічних тренінгів. Більшу частину сого професійного життя я працюю з дітьми та їх батьками. Вже кілька років я займаюсь темою адаптації до хвороби дітей та їх сімей. Невиліковних хвороб, але з якими можна довго і щасливо, а головне повноцінно жити, дотримуючись певного стилю життя та приймаючи ліки. Так склалося, що у мене також є таке захворювання. Це іронія долі, чи карма, чи замисел Божий – я не знаю. Для мене це даність. Як я писала раніше, я займаюсь питанням адаптації до хвороби. У процесі адаптації є певні етапи або стадії. Вони можуть змінювати послідовність. Буває так, що людина застрягає на певній фазі і може перебувати у ній роками. Цікаво те, що принцип «поінформований – значить озброєний» у даній ситуації для мене виявився не дієвим. Так, захворіла я раніше, ніж почала займатись цим питанням. Але навіть на коли я вже багато про це знала і працювала з пацієнтами, фази адаптації до хвороби зберігали для мене свою актуальність. Єдине, у чму я бул «у виграші» у порівнянні з іншими – це у тому, що я знла і розуміла, що зі мною відбувається. Ці знання і це розуміння дали мені змогу дивитись на все це ніби-то зі сторни. Мене не лякали мої протести, моя агресія, я не соромлась ображатись на лікарів та близьких. Адже я розуміла, що це нормально. Важливо не «пережити», а «прожити» це. Робити вигляд, що цього нема чи надівати маску посмішки зі словами «а могло бути і гірше» було б не чесно перед самою собою. Зараз я, як мені здається, знаходжусь на етапі прийняття. Цікаво те, що у мене ці етапи мають схильність до циклічного повторення. Підтвердження цьому у науковій літературі я не знаходила, але мені так здається. Я вирішила написати книгу, в якій власний досвід та досвід своїх пацієнтів я використовую для опису етапів адаптації до хвороби. Для чього це може бути потрібно? Знання цих етапів навряд чи позбавить вас від їх проживання, але можливо зможе дати підтримку і розуміння того, що ви не єдині і хтось дова з цим уже стикався. Крім цього, можливо це знання зробить проживання цих етапів більш усвідомленим і у разі тривожних симптомів у процесі адаптації ви зможете іх помітити та вчасно звернутиь за допомогою. Чого я не хочу бачити в своїй книзі. І, відповіно, ви цього у ній не прочитаєте. 1. Порад. Не хочу ніяких «10 кроків до щастя», «зроби се-то і те-то і буде тобі душевний спокій», «треба змінити своє ставлення до проблеми» та інше. Чому? Бо це немає жодного сенсу та жодного прикладного значення у процесі адаптації до хвороби. Кщо вам самим вдалося на власному досвіді дійти до своїх «10 секретів щастя», то це чудово. Але це актуально для вас і може не мати жодного значення для іншої людини. 2. Роздумів на вищі цілі і замисли того, що хвороба прийшла саме до вас. Я перед собо не ставлю за мету виправдати настання хвороби. Це вже факт, що стався і з цим треба навчитись жити. Це головне. А чтому це сталось… Якщо хочете, можете шукати відповідь на це питання після того, як ви змогли налагодити діалог із самим собою та хворобою. 3. Намагань знайти позитив у ситуації, що склалась. Я не планую ридати і плакати над книгою і не хочу навіть думати, що читач буде так її читати. Але і роздумів на кшталт анекдота з чорним гумором «зато у меня нет рака головного мозга» на цих сторінках ви не побачите. З цим зрозуміло. То що ж тут буде? Я буду намагатися описати все від початку, роблячи головний акцент на своїх почуттях, станах, емоціях, відчуттях у тілі, що супроводжували ситуації та думки. Деколи буду описувати схожі переживання своїх пацієнтів та робити пояснення, що ж це таке з наукової точки зору. Як усе почалося Мені було 15 років. Я активно займалася спортом, легкою атлетикою, інколи під час виконання вправ у високому темпі в мене раптом «заходилось» серце і інколи паморочилось у голові. Ні я, ні батьки, ні хтось іще на це не звернули уваги, адже я була підітком, а у підлітків запаморочення не рідкість, все списували на ВСД. У 16 років вперше втратила свідомість. Пішла у туалет зранку і там впала, підперши собою двері. Батьки почули гуркіт, але поки я не опритомніла, вони не могли потрапити у туалет і надати мені першу допомогу. Це також «списали» на підліткову ВСД. Влітку цього ж року я поступила до медичного університету. Поселилась у гуртожитку. Якось вранці до мене зайшла одногрупниця, щоб позичити чай. Я відчинила їй двері і далі нічого не пам`ятаю. Відкриваю очі – я лежу на підлозі, поряд налякана одногрупниця та сусідка по кімнаті (вона навчалася на другому курсі, вже мала освіту акушерки, тому дещо тямила у медицині). Вони розповіли, що я відчинила двері, про щось говорила з Анею, насипала їй у кружку заварки, пройшлась кімнатою і аж тоді втратила свідомість. Причому, у мене були судоми, тому сусідка Юля подумала, що це епілепсія і дуже сильно сварилась, що я її не попередила заздалегідь. Втрати свідомості повторювались. Інколи це траплялось вночі. Я прокидаласьвід того, що серце колотилосьяк навіжене, я не могла спокійно вдихнути, мені було дуже страшно. Інколи я тут-таки втрачала свідомість, інколия я, лякаючи сусідок, підстрибувала з ліжка, бігла до кухля з водою, щоб умитись (мені від того інколи ставало краще), швидко лягала на ліжко і – далі як вийде – втрачала або не втрачала свідомість. Я зверталась у поліклініку – ніхто нічого не знаходив, кардіограма була у нормі, інші обстеження також. Мене направили у кардіологічний інститут імені Стражеска, де я мала пройти більш комплексне обстеження, але спочату я мусила відвідати гінеколога. Це була стара жінка, яка з порогу вирішила, що я дівчина не цілком пристойної поведінки. Замість стандартного запитання «З я кого віку ведете статеве життя і скільки було статевих партнерів?» вона спитала «Що, вже спала? І, мабуть не з одним?». Я, без тижня 17-річна дівчина, після такого дружного прийому спеціаліста просто злякалась іти ще у якийсь кабінет до інших спеціалістів. Одного разу мені стало зле на лекції з загальної психології. Я не пригадую, що саме було (мабуть, запаморочення та аритмія), але одногрупник і досі це пригадує, хоча минуло 12 років, і не соромлячись зізнався, що йому було страшно. Приїхала «швидка». Фельдшер мене послухала, не знайшла нічого критичного і розповіла мені по тоді ще невідомий мені термін «іпохондрія». Якщо простіше, вона прозоро мені натякнула, що я перебільшую свої симптоми і нічого такого у мене немає. Десь за рік я прилаштувалась. Я відчувала кожен удар серце і вважала це за нормальне. Я відчувала його у стані спокою, і під час фізичних чи емоційних навантажень. Цікаво, але втрати свідомості ніколи не ставались на фоні фізичної активності. Вони сталаись або на тлі емоційного стресу (одного разу я ледь не втратила свідомість, коли мене запросили не конкурс юних письменників), або взагалі тоді, коли я засинала. Так тривало 3 або 4 роки. За цей час я встигла покохати хлопця із сусідньої кімнати у гуртожитку. Десь за рік ми уже стали жити разом. Іще за рік він зробив мені пропозицію. А за кілька місяців до цього почався новий етап у розвитку моєї хвороби. Звичйно, цей поділ умовний, але важливий. Будуть: - Пояснення медичних термінів - Опис етапів адаптації - Опис ризиків та наслідків порушення адаптації - Багато-багато редагування основного тексту
Джерело: сайт Асоціації паліативної та хоспісної допомоги: http://www.palliativ.kiev.ua/index.php?item=articles&id=21
| 
