Муки поета
Іде доріг сплетіння
Хто зна, куди піти?
Шукав поет натхнення
Ніяк не міг знайти.
Шукав він, сподівався
Що все таки знайде
Ішов і намагався
З дороги не зійти.
Так він зайшов у місто
Де метушня і галас,
Там де фонтан іскристий
- Ось тут усе і сталось.
Він там і зупинився,
Почав читать вірші
- У нас поет з’явився!
Глузують з нього всі.
- Іди читай коровам,
Чи свиням ці вірші,
Бо в них незграбна мова,
Незграбні рими всі!
- О люди! Зрозумійте! -
Поет наш ледь не плаче,
- Їх вислухать зумійте,
Пустіть їх в серце ваше.
Я розумію, люди,
Мої вірші незграбні,
Та я про те, що в грудях
Кажу тими віршами.
І він пішов зажурено
Незнаними шляхами:
- Мабуть мені не суджено
Поетом стать між вами.
Та раптом, зірка рання
Засяяла іскристо
Й низав він на світанні
Ті рими, мов намисто.
Він повернувся в місто
Почав читать вірші
Немов фонтан іскристий
Слова лилися всі.
Вже люди не сміялись
- Іще – кричали – ще! -
Поетові здавалось,
Що у вісні все це.
Іде доріг сплетіння,
Та тільки на своїй
Знайшов поет натхнення
Від ясної зорі.
11.09.97р. | Балада про кохання
Там, де пісні свої сонцю й вітрам
Хвиля морська шепотіла,
Там, серед радості, щастя й добра
Дівчина хлопця зустріла.
Був він вродливий, високий, стрункий.
Швидкий і веселий мов вітер
Хлоп’ячого погляду промінь п’янкий
Запав їй у серце навіки.
Здавалось ніхто і ніколи в житті
Не бачив такого кохання,
Що завжди в серцях у них буде цвісти
Кохання це, перше й останнє.
Зустрічались вони, і її на руках
Він легко кружляв, мов пір’їнку
І разом вони, ніби в сонячних снах
Проводили кожну хвилинку.
Купалися часто ходили вони
До теплого, синього моря
Здавалось, вони ще ніколи в житті
Не знали ні болю, ні горя.
Тихо море гойдається, сонце пече
Він іде до ласкавої хвилі
Спираючись важко на ніжне плече
Дівоче. Тендітне і сильне.
І люди вдивляючись в пару таку
Зітхаючи кажуть: - Нещасний…
Бо муляє очі протез на піску,
Що хлопець поклав, з ноги знявши.
Але не звертають уваги вони
На погляди і на зітхання,
Бо в їхніх серцях квітне радість весни
Горить невмируще кохання.
08.09.98р. |
